Музей Василя Стуса
В стінах Броварської спеціалізованої школи I – III ступенів № 5 імені Василя Стуса вже 13 років поспіль успішно працює музей В.С. Стуса. В музеї діють екскурсійна та пошукова групи, тут проводять екскурсії для дітей та дорослих, проходять уроки та класні години для школярів. 17 листопада 2005 року відбулося відкриття шкільного музею Василя Семеновича Стуса. За ці роки тут побувало близько десяти тисяч відвідувачів. Це вчителі та учні шкіл нашого міста та району, м. Києва, гості з Франції, Польщі, Литви, Естонії; представники української діаспори з Канади, США, Австралії. Шкільний музей імені Василя Стуса є осередком, який допомагає повернути нас на шлях життєвих цінностей – порядності, толерантності, відповідальності, – за які поклав життя поет високого європейського рівня. Екскурсійно-пошукова група нашого музею тісно співпрацює з педагогічним та учнівським колективами гімназії ім. Василя Стуса у Львові. В 2013 році учні та педагоги Броварської спеціалізованої школи I – III ступенів № 5 здійснили поїздку в м. Донецьк та м. Горлівку, де зустрілися з колегами, друзями та родиною поета. Броварська спеціалізована школа I – III ступенів №5 запрошує всіх бажаючих відвідати наш музей, який працює з понеділка по п’ятницю за попередньою домовленістю (тел. – (04594) 5-02-22). Завідуюча музеєм – Селіцька Світлана Іванівна.
Василь Стус (6 січня 1938р.– 4 вересня 1985р.) Поет. Правозахисник. В’язень. Філософ. Політик.
Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині Семена Дем’яновича та Їлини Яківни Стусів. До шести років став школярем, а до шістнадцяти – студентом. Школу Василь закінчив із срібною медаллю у місті Сталіно (Донецьк), куди переїхала сім’я Стусів. Після школи вступає на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту. Студент цікавився літературою і філософією, мовознавством та історією. Самотужки вивчив латинську, польську, англійську мови, а німецькою володів на такому рівні, що вільно читав без словника, зокрема поезію Гейне. По закінченню інституту з червоним дипломом (1959 рік), В. Стус працює вчителем української мови та літератури, служить в армії, потім – знову школа. В кінці 50-х років у Донецьку утворилося літературне об’єднання «Обрій», куди ввійшли молоді завзяті, безкомпромісні письменники – початківці. Одним із найактивніших «обрійцій» був Василь. Тут чи не вперше він відверто почав виступати проти національної дискримінації українського народу. Його глибоко вражав той духовний занепад, який панував у зросійщеному Донбасі. 4 вересня 1965 року у кінотеатрі «Україна» на прем’єрному перегляді кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», де В. Стус закликав людей усіх народів згуртуватися для спільної оборони своїх мучеників, поет потрапляє під репресивне колесо. Його виключають з аспірантури, не дають працювати за фахом. Так почалися для Василя роки поневірянь, переслідувань і принижень, пошуків роботи, аби мати шматок хліба. Він наймався на будь-яку роботу (кочегаром, сторожем), але незабаром його звільняли під тим приводом, що не мають права тримати на чорній роботі дипломованого «філолога». У 1965 році поет одружився з Валентиною Попелюх, а в 1966 в сім’ї народився син Дмитро. Щоб забезпечити рідних, В. Стус працює і на будівництві Київського метрополітену, і співробітником Державного історичного архіву УРСР, редактором відділу технічної інформації Міністерства будівельних матеріалів. Засуджували В. Стуса двічі. Із 13 літ поневірянь поет був на свободі дев’ять місяців (із серпня 1979 по травень 1980 року). Але ні холод і голод у карцері, ні тяжка й шкідлива праця на рудниках не змогли зламати поета, він продовжував боротьбу, поводив себе гордо, як вільна людина: неодноразово захищав себе і покривджених тюремною адміністрацією товаришів, продовжував писати звернення до вищих органів влади, в яких викривав політичні репресії. Відомо, що 1 і 2 вересня 1985 року В. Стус просив у наглядачів валідол – дуже боліло серце. Йому не дали. Так із 3 на 4 вересня в карцері, під час «сухого» голодування перестало битися серце Василя Стуса. 19 листопада 1989 року останки героя, замордованого у радянських таборах, було перепоховано на Байковому кладовищі. У 2005 році посмертно йому було присвоєно звання Героя України.